Джеймс Рівердейл, серед предків якого значилися граф Роберт Швидкий, близнюки Сайрус і Сайлас Непереможні, Клайв Гроза Шарлатанів і, нарешті, улюблений дідусь Ернест, розреготався, відчуваючи приплив бадьорості.

– Куди вже краще, пане! Виходить, мені буде не так огидно заколоти вас!

Хлопець відстрибнув назад і вихопив із піхов рапіру, подаровану йому дідом на минулий день народження. Клинок був трохи коротший, ніж у вчорашньої брети, але руків’я більше пасувало Джеймсовій манері фехтувати. Замість традиційної чашки, гарда рапіри формувалася дужками та кільцями. Дві подвійні дужки, стикуючись, утворювали pas d’ane – друге бічне кільце гарди. А бічні заглибини у звуженій і затупленій частині клинка між кільцями полегшували прохід пальців у pas d’ane.

Це дозволяло активніше діяти плечем.

– Не заперечуєте, пане, якщо ми ускладнимо завдання?

Лівою рукою Джеймс оголив дагу.

– Будь ласка.

Місяць щедро хлюпнув ртутним полиском на шпагу та на довгий кинджал рябого.

Вулиця Малих Карбувальників спала або вдавала, що спить. Зрештою, якщо мирні баданденці здатні спочивати під заспокійливі вигуки сторожів, чи може їм завадити дзенькіт клинків? А якщо й завадить, то чи захоче мирний баданденець цікавитися таким характерним дзенькотом, що неминуче наводить на маловтішні міркування?

Відповідь в обох випадках одна: ні.

Хвилина вечора, який переходить у ніч.

Хвилина життя, що переходить у смерть.

Хвилина.

Мізерія для розтринькувача, але для двобою – вічність.

Рівно через шість десятків секунд, ущерть наповнених найенергійнішими спробами вразити один одного, Джеймс запримітив у діях рябого дивну закономірність. Серед вихру passado і punto riverso, зі всіх рипостів, ремізів, парадів і фланконад, з купе й ангаже, вольтів і батманів, знизу й зверху, ліворуч і праворуч – звідусюди рябий нахаба намагався вийти на одинєдиний, до болю знайомий випад.

У правий бік.

Туди, де в камзолі красувалася ретельно зашита кравцем дірка.

Він колов у цю мішень із прими й секунди, терції та кварти, ба навіть із геть неможливої сексти він вивертався, показуючи світові чудеса гнучкості, й знову колов у трикляту мішень. Він «ступав у міру» і «виходив з міри», батуючи та нарощуючи дистанцію, як скажена віверна, – й знову вістря шпаги спрямовувалося до заповітної мети. Він фінтив і легував, немов поклавши собі за мету перепробувати на практиці всі розділи книги «Парадокси зброї» під авторством Волтера Рівердейла, Джеймсового пращура.

Складалося враження, що рябий збожеволів. Що цілий день метався по Бадандену та шукав учорашнього знайомого, одержимий настирливою ідеєю повторення. Що всією його істотою заволоділа однаєдина пристрасть, схожа на палаючий вогонь, – і ця жага прагла вгамуватися й не бажала охолонути, перш ніж досягне задуманого.

Така непохитність пасує в коханні, бо є ознакою вірності душі, як сказав поет Мушріфа Хаммарі, у чий гарем Джеймс прямував, але так і не дійшов.

Але у двобої…

Нападаючи та відбиваючись, Джеймс раз у раз ловив себе на відстороненні, на холодному погляді збоку. Він рішуче був неспроможний сприймати цю ненормальну сутичку як смертельно небезпечне заняття. Усе занадто скидалося на навчання у фехтувальній залі. І навіть не на asso, про яке сказано в підручнику пана Валтасара Фейшера: «Asso – це вдавання двобою на шпагах, в якому витрачаєш на супротивника всі удари та всі відбивання, яких тільки навчився, та намагаєшся обманювати фінтами, щоб торкнутися або відбити удари».

Двобій на вулиці Малих Карбувальників глупої ночі, наскрізь пронизаної клинками зірок, найбільше був схожий на виконання конкретного завдання, поставленого учневі строгим маестро.

Учень, будемо чесні, старався щосили.

Маестроневидимець міг би пишатися ретельністю рябого та його винахідливістю в спробах виконати урок якою завгодно ціною.

А Джеймс одержував щиру насолоду від того, що раз по раз підводив «мисливця» до можливості застромити шпагу в жаданий бік, – а проте уникав уколу. Той факт, що рябий користувався кинджалом винятково для захисту, маючи намір уразити його саме шпагою, лише підсилював «навчальність» події.

Місяць завис над дахом будинку.

Зірки перешіптувалися між собою.

Тіні металися по стінах.

Рапіра ковзнула праворуч, наразившись на кинджал. Дага зустріла шпагу, завертіла у витонченому танку та й повела вбік – відпочивати. Техніці рябого, загалом доволі пристойній, усетаки бракувало блиску. Занадто педантично, занадто правильно. Особистий почерк щойно почав прокльовуватися крізь залізні ґрати класики.

Але брак оригінальності рябий з успіхом компенсував швидкістю та миттєвою реакцією. Подумки Джеймс йому аплодував і пророкував славетне майбутнє. Якщо, звісно, в рябого взагалі є майбутнє.

Якщо воно не закінчиться просто тут.

Ось зараз.

Легіньвітер, сприйнявши місяць за казан із пловом, від душі сипонув туди шафрану. Серпик, ще недавно срібний, налився соковитою жовтизною. Ювелірканіч заходилася гранувати зірки, знімаючи шліфувальним колом карат за каратом. Густосині сутінки оповили Баданден. Будинки вздовж вулиці стали схожі на руїни стародавніх поселень. Глинобитні дували розпливлися в жовтому сяйві, й обриси їхні нагадували тепер бархани пустелі.

Здавалося, ці бархани мають людські профілі.

Проте Джеймс нічого не помічав.

Йому й без того вистачало клопоту.

Бій, коли кожен із супротивників озброєний двома клинками різної довжини, – о, такий бій рідко буває елегантним до кінця. Дуже часто, якщо двоє сходяться вічнавіч, крізь мереживну завісу майстерності на сцену видирається груба сила. Цей вайло поганенько знається на красі, зате напролом рветься через усі перешкоди.

Що ж, світ недосконалий.

Але стійкий.

Опинившись упритул і не маючи змоги без утрат вивільнити зброю, рябий буцнув Джеймса лобом у лице. А коли збагнув, що промахнувся, то без зайвих докорів сумління стусонув суперника ногою в низ живота й різко штовхнув обома руками. Хлопець відлетів назад і на мить утратив рівновагу – на коротку, скороминущу, невагому мить…

Цього було досить.

Біль шмагонув по грудях, з лівого боку. Джеймс навіть здивувався попервах. Як же так? Якщо рябому був потрібний правий бік, то при чому тут груди? Січний удар розпоров тканину камзола й шкіру, хоч і не заподіяв відчутної шкоди. Але за ним пішов випад і добряче подряпав стегно. А потім уміле підсічення.

Поспішаючи добити лежачого, рябий «мисливець» знову повернувся до попереднього наміру всетаки застромити шпагу в залатану кравцем діру – й нарешті дати собі спокій.

Чи варто казати, що Джеймса це не влаштовувало?

Чорний згусток – неначе якась тінь, – стиснув грудкою, стрибнув зі стіни на бруківку й качався по землі, огорнувши себе сталевою заволокою. Чорна примара – ніби жмуток ночі, – впала з неба й бовваніла зверху, блискаючи парою зіркових променів. Сині руїни юрмилися навкруги. Жовте сяйво переливалося в чорнило й розріджувало пітьму до мертвотної зелені.

Жували губами людські обличчя барханівдувалів.

Запитували: чи скоро?

– Спіть, мешканці славного Бадандена!

– У місті все спокійно!

– У місті… Агов! Що ви робите?

– Варта! Сюди!

Колишня сріблястість повернулася до місяця. Синява дала вулиці спокій. Будинки як будинки. І хто б міг подумати, що це руїни? Жодних барханів – просто глиняні дували. Жодних профілів – і не шукай.

І вже немає двох.

Є – багато.

Нічні сторожі з калаталками, збройні стражники зі списами, Джеймс Рівердейл, весь у пилюці й у крові; найцікавіші з мешканців видираються на дахи будинків, щоб побачити, валують якісь собаки, вискакуючи з дір; шум, гармидер, метушня…

– Лікаря!

– Не треба лікаря…

– А де другий?

– Утік…

– Касим із людьми вирушили в погоню…

– Є лікар! Хабіб альБасані живе за рогом!..

– Не треба, кажу…

– Що ви! Ви ж бо – гість Бадандена…